Аня Моррісон
(Ганна Купач, факультет перекладачів КНЛУ)
горнятко печалі
Ти збираєш свої емоції в теплий оберемок
Розчиняєш їх
Як вода розчиняє полярні сполуки
Як полярні ведмеді розчиняються у снігу…
Хижими лапами обіймають землю
Та шепочуть своїм предкам
Шепочуть до старих північних сузір’їв
Що тут вони у безпеці
Що тут їх гріють забуті вогні
Та підгодовують старі браконьєри
Доводять, як сильно вони люблять жорсткі криги та
зорі
Та як сильно бояться потрапить у холодні лещата гріху
Палкий оберемок зріє у їх звіриних серцях
Просочується у Гренландські сніги
Та стікає печаллю у океани та Чумацькі шляхи
Ти збираєш свої почуття в керамічні горнятка
Малюєш зірки
Як їх колись малювали мореплавці
А потім губилися у водній товщі, обіймаючи ніжно китів
Та шукали у південних широтах якісь згадки про
диво-людей
Ті ховались в іржавих клітках
від нещасть та нашестя чуми
І ховали в холодні горнятка
всі душевні хвороби й останні надії
на якийсь порятунок
з нізвідки
кудись
⸙
Зараз дуже потрібні обійми.
Вони вихоплять із вогню
І дозволять знову любити,
Коли знаєш, не бути більше дощу.
Ні грози, ні образ, ні світанків,
Котрі зріють в холодній душі,
Котрі роблять із тебе монстра
І підживлюють криваві думки.
Проте, Вінсенте, схаменися.
Твої пензлі малюють церкви.
А відтінки ховають зорі,
І найбільші смути людські.
Ти ще можеш дати життя ірисам,
Кольоровим сльозам у Арлі.
І лишивши останні краплини горя,
Загубитись у лісі краси.
⸙
Ти
збираєш свої емоції в теплий оберемок
Розчиняєш
їх
Як
вода розчиняє полярні сполуки
Як
полярні ведмеді розчиняються у снігу…
Хижими
лапами обіймають землю
Та
шепочуть своїм предкам
Шепочуть
до старих північних сузір’їв
Що
тут вони у безпеці
Що
тут їх гріють забуті вогні
Та
підгодовують старі браконьєри
Доводять, як
сильно вони люблять жорсткі криги та зорі
Та
як сильно бояться потрапить у холодні лещата гріху
Палкий
оберемок зріє у їх звіриних серцях
Просочується
у Гренландські сніги
Та
стікає печаллю у океани та Чумацькі шляхи
Ти
збираєш свої почуття в керамічні горнятка
Малюєш
зірки
Як
їх колись малювали мореплавці
А
потім губилися у водній товщі, обіймаючи ніжно китів
Та
шукали у південних широтах якісь згадки про диво-людей
Ті
ховались в іржавих клітках
від
нещасть та нашестя чуми
І
ховали в холодні горнятка
всі
душевні хвороби й останні надії
на
якийсь порятунок
з
нізвідки
кудись
⸙
мене
тягнуло у брудну безодню
куди рятуються удень зірки
куди тягають за дурні проступки
де спалюють по вечорі усі мости
куди рятуються удень зірки
куди тягають за дурні проступки
де спалюють по вечорі усі мости
мене
тягнуло у тваринні зграї
де пазурами розривають за думки
де не існує часу, простору, прозріння
і де ховаються удень нічні птахи
де пазурами розривають за думки
де не існує часу, простору, прозріння
і де ховаються удень нічні птахи
мене
тягнуло у міцні обійми
в яких з’являлися надія і тепло
після яких судомить й досі тіло
після яких не мерзну у снігу
в яких з’являлися надія і тепло
після яких судомить й досі тіло
після яких не мерзну у снігу
⸙
Картина
невідомого митця
Застигла за вікном порожнім листом
Кохання нині, мовби полювання на живця
Захоплює усіх відвертим хистом
Застигла за вікном порожнім листом
Кохання нині, мовби полювання на живця
Захоплює усіх відвертим хистом
І
заколисує гарячі полум’яні зграйки
Тремтячих марив й таємничих снів
Лякаються цього й прибрежні чайки
А у китів стихає поступово спів
Тремтячих марив й таємничих снів
Лякаються цього й прибрежні чайки
А у китів стихає поступово спів
Кохання
нині породжує самотність
Самотність огортає кожен одинокий нерв
Це згодом перетворюється у потворність
Самотність огортає кожен одинокий нерв
Це згодом перетворюється у потворність
В
забрудненість найменших крихт душі
Запам’ятай, удави мають потяг до обіймів
Проте в спині наприкінці лишаються ножі
Запам’ятай, удави мають потяг до обіймів
Проте в спині наприкінці лишаються ножі
⸙
Не
дай мені втонути на замуленому прибережжі,
Тягни заплутані думки із найтемніших далечінь.
Зітри давно начертані якимось ідіотом межі,
Згадай останню згаслу зірку, останню ніжну тінь.
Тягни заплутані думки із найтемніших далечінь.
Зітри давно начертані якимось ідіотом межі,
Згадай останню згаслу зірку, останню ніжну тінь.
Не
дай мені втонути й захлинутися журбою,
Що розтікається по кожному забутому шляху.
Усе існуюче змивається нарешті хвилями прибою,
Змиває і останній порятунок від страху.
Що розтікається по кожному забутому шляху.
Усе існуюче змивається нарешті хвилями прибою,
Змиває і останній порятунок від страху.
Не
дай мені втонути у їдкому вирі,
Який пропалює останні адекватні сни.
Колись і вибачення всі були настільки щирі,
А зараз залиті зсередини подобою вини.
Який пропалює останні адекватні сни.
Колись і вибачення всі були настільки щирі,
А зараз залиті зсередини подобою вини.
⸙
Криваві
ріки, що текли по стінах,
Ховали вихід із можливих пут.
І на запилених руїнах,
Відбувся той фінальний суд.
Ховали вихід із можливих пут.
І на запилених руїнах,
Відбувся той фінальний суд.
Кричали
янголи, ховаючись в тумани,
Для захисту несамовито рили рів.
І повертали із вогню омани,
Шпичасті нутрощі залізних дів.
Для захисту несамовито рили рів.
І повертали із вогню омани,
Шпичасті нутрощі залізних дів.
Відтоді
привид хворобливої уяви,
Торкався тіней на шляху.
Усі раптові люциферові появи,
Розколювали навпіл ідолів вогню.
Торкався тіней на шляху.
Усі раптові люциферові появи,
Розколювали навпіл ідолів вогню.
⸙
Я віддам свою душу місту,
Куди сходяться всі шляхи.
Де не терплять смуту сріблисту,
І подібні на ніч реп’яхи.
Куди сходяться всі шляхи.
Де не терплять смуту сріблисту,
І подібні на ніч реп’яхи.
Я віддам свою душу Риму,
Хай пров’ється крізь давній брук,
І нехай уже кожну зиму,
Мерзне від римських біленьких мух.
Хай пров’ється крізь давній брук,
І нехай уже кожну зиму,
Мерзне від римських біленьких мух.
Я віддам свою душу місцю,
Де у вічних етюдах сплять,
Бірюзові ниточки ситцю,
Мармурові герої проклять.
Де у вічних етюдах сплять,
Бірюзові ниточки ситцю,
Мармурові герої проклять.
⸙
Зажди,
бо час нічого вже не вартий,
Постій
на роздоріжжі, порахуй шляхи.
Вони
єднають у собі всі електрони й кварки,
Ховають
в глибині усі людські гріхи.
Чекай,
лишилось кілька кроків до безмежжя,
Чаклуй
над значенням усіх відомих слів.
Допоки
на забутім теплім узбережжі,
Останній
промінь сонця не зітлів.
⸙
Напевно
буду повертатись у це місце вічність,
Шукаючи
у атласах і книгах проторені шляхи.
Воно
ховає у собі всю світлу ніжність,
Освітлюючи
на світанку приміські дахи.
Напевно
відчуватиму гарячу кров у венах,
Що
в порівнянні рівна асфальтованим шляхам.
Воно
жорстке і огризається забутим гра́фіті на стінах,
Слугує
теплою домівкою бродячим диким псам.
⸙
Ріж мене глибоко лезами
Та задурюй солодким життям
Не рівняй зі святими Терезами
Не рівняй до тупого сміття
Міряй всю відстань парсеками
Між тілами загублених душ
Між заколоченими аптеками
Між краплинок прозорих калюж
Зараз смакуєш свою дольче віту
У обіймах палкої роси
Хоча, знаєш, мені, в принципі, по ебоніту
Я не бачу у цьому краси
Розумієш, зловживання доводить до згину
До ламання крихкої душі
І отрутою потрапляє у серцевину
Де палають тривкі міражі
Не стискай мою шию руками
Вони надто холодні й сухі
Наче тягнулися за зірками
У безодні, безмежні й глухі
Не тримай мою душу у клітці
Де колись помирали птахи
Засинаючи у м’якому ситці
Забуваючи про страхи
Проте ріж мене, наче лезом
Палахким оберемком слів
Розпаляючи омертвілим хмизом
Лиш тривалий і чорний гнів
