четвер, 21 грудня 2017 р.


 
 
ТВОРИ
ПЕРЕМОЖЦІВ КОНКУРСУ
 НА КРАЩИЙ ХУДОЖНІЙ ТЕКСТ
У РАМКАХ
16-го ТИЖНЯ АНТИЧНОЇ, УКРАЇНСЬКОЇ
ТА ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
(листопад-грудень 2017 р.)
 
   КРІСТІНА ОРЕХОВА
 
             *     *     *
про любов
писав би вірші
 
згасла вона давно
 
виглядав таким дебілом
із плакатом у руках
 
чорним по білому
написано було
 
ти міло
така красива
добра
мила
 
згнила давно
 
бачив тебе у пріорі
з якимось пациком
апріорі мене
не здивуєш
 
скільки можна вже нити
буцімто я тоді
коли типу
збирав крихти
зі столу нашої любові
 
о міло
моє життя у мінорі
дай злизати хоча б
грудочку солі
з твоєї долоні
потонути у текіли морі
 
після того
почав помирати приречено
як прописано у законі
допомагав навіть Богу
вибратися із багнюки
 
побував у  відчуження зоні
від топосу
хроносу
еросу
матінки
 
все одно
адресу твою
запам’ятав таки
 
у труні
потім згадував
не про тебе
міло
про бабцю ліну
уроки шкільної лірики
 
зі свого життя
зробив
єдиний висновок блін
 
поезія
не неповторність
не безсмертний
до душі
дотик
 
любов
бридка потворність
з’їдена червами
за дні
три
 
МАРІЯ ВІТЕР
 
ТЕОРІЯ БУТТЯ
КВАНТОВОГО ДОСВІДУ НЕБУТТЯ
 
Задихався я вже нескінченно безмежну кількість разів, але ніколи при цьому не відчував безвихідь, що стискала моє серце з такою силою, що розбивала б його імпульси на друзки.  Ніколи не бачив нічого прекраснішого, ніж ці чотири стіни, що кружляли мене, слухали мене, сміялися зі мною, дарували той мент, коли. Ніколи не осліпляв мене промінь яскравіше, ніж цей. Коли я бачив їх обличчя. Ніколи не хотів бачити би ті страждання. Коли.
Вдивляючись у той малесенький отвір я ніколи не боявся, що хоч хтось побачить мене. Я завжди посміхався, коли бачив їх. Мені здавалось, що завтра я вже ніколи не буду за ними спостерігати. Га-га. Думаю, їх сміх змушував і мене викрикувати постійно «га-га». Доки вони не кричали «ти-ти».  Потім біла молочна солодка краплина розтоплює синяву, деформує та розбиває блискучі жовті промені грандіозної та величної зірки. Розстилає молочний шлях, ламаючи ґрати вільного сонячного сплетіння. Перехоплене птахом відносить білосніжну повітряну крихку краплю у невідомість буття. Чаруючи манить її рука. Перлина людської душі на її пальці.
Вона породжує життя. Він не завжди залишається. Вони помирають.
Важко точно визначити межі, коли Л.Ю.Д.И. змусили мене забитися в куток мого прихистку та вирвати своє серце. Вирішив, що краще померти так, ніж в агонії, розуміючи, що вони викидають свої душі на смітник.
Мене завжди їм не вистачає. Вони скаржаться, що я приходжу не у той момент, залишаю їх не в тому місці. Вони лають мене лише через те, що самі ніколи не будують свою вічність, а тільки намагаються імітувати обмежену реальність. Знущаються, бо я йду занадто швидко, або занадто повільно. ХТО ви такі?
Не шукайте мене, бо ніколи не знайдете. Не переслідуйте мене, бо ніколи  не спіймаєте. Не зривайте мою маску, бо відірвете частину мого обличчя і ніколи не дізнаєтесь, ХТО я. Існуючи поза простором, сам себе втрачаю та більше вже ніколи не віднаходжу.
Спитайте тих, кому не вистачає секунди, аби вберегтися від машини, що мчить на шаленій швидкості. Тих, що дає життя дитині, яка народжується занадто рано. Дізнайтесь у тих, хто не встигає на найменшу одиницю мого виміру, аби востаннє побачити найдорожчу людину. Тих, чиє життя може погаснути в будь-яку секунду.
Я бачив злидні, біль, розпач. Дехто байдуже затягував останню цигарку, інші з усмішкою кололи один одного. Вони зраджували, ножами видовбували в спині дірки розміром з планету. Їм було мало. Д.И. не могли насититися. Бігали, лементували, надягали маски та все жрали. Лише Л.Ю. заспокоювали мою роз’ятрену душу.
Тож коли, ви запитуєте, я пережив свій переламний досвід? Кожний момент.
Мозок не вщухає і продукує ЩОСЬ. Живі істоти не можуть існувати без демона. Не розумію, чому деякі з них не мають серця. Завжди думав, його мають всі вони: і Л.Ю., і Д.И. А виходить, що ЯКАСЬ частина порівнює себе з іншими, хоче зрадити, потирає руки в злобі, аби зробити неприємне. Покидаю в смутку тих, хто віднаходить свою реальність в нереальному світі яскравих пігулок: вони слабкі для ВСЬОГО.
Кожний раз, коли я бачу, як вони знущаються один над одним, мій світ переломлюється, океан сліз руйнує вщент мою посмішку, вибиваючи с мого мозку всі спогади.
Рад, що є ті, хто допомагають іншим. Мої рани загоюються, коли я бачу жовтогарячу сукенку, що їде, весело махаючи рукою, на велосипедику. Один. Два. Десять кульок заповнюють простір живої матерії людського існування. Переплітають долі, запалюють надію весняним подихом кохання. Вогні гасять темряву, забуваючи про те, що вони вже давно не палають. Душі кохають, забуваючи про те, що ніколи не кохали.
Світ у просторі. Я в не бутті. Я тону в них. З усмішкою на вустах. Ще ніколи так промінь не осліплював мене. Душі. Тут, там, поряд, далеко: всі вони прекрасні доти, доки якась із них не викрасить себе в біль, жах, помсту, гнів.
Хотів би я їм сказати, що реальність лише там, де я. Бо в моєму просторі існує лише один світ, а в людському просторі їх безліч – світобачення кожного є суб’єктивним, перцепція – неповторною. А в мене одна реальність – МОЯ.
Чую, як людська душа знову доторкнулась до мистецтва. Дякую. Долинає веселий шелест листя, нота залазить в моє вухо, лоскочить його. Сміх крізь сльози.
Мене заколисує людське добро. Я втомився відчувати. Скільки я ще зможу пережити таких переломних моментів, коли ТИ розчаровуєш мене. Міріади зірок, тиша. Тиша? То людська душа вирішила обдумати свою поведінку. Прийшов час замовкнути. Обіцяю, не назавжди. Обіцяю нічого не обіцяти.
  Перевертні у білих одіяннях ЩОСЬ просунули мені у шпарину. Це відбирає МІЙ світ у мене. Замуровує мою шпарину. Перетворює МОЇ чотири стіни у пекло. Сховаю деінде їх.
 
Психіатрична лікарня.
   Палата №2.
 
АЛЕКСАНДРА РОЖКОВА
МІЙ СОН
– Ти спиш?
– Сплю.
Я справді сплю. Тільки от муть якась сниться.  Ще й ти тут. Чого приперся? Це ж мій сон. Мій, а не твій.  Хто ти взагалі? Втім,  неважливо. Це ж сон, отже це не реально. Чи реально? Чи є щось реальніше за сон? Реальність породжує сон,  чи сон реальність? Я – реальний, тоді сон – реальність. Чи ні? Якщо ні, то, мабуть, я нереальний, тоді реальність неможлива.  Тоді усе сон. Посилання, посилання... Педро Кальдерон де ля Барка.
Сниться що йду. До біса. Ха-ха. Це я образно. Вдивляюся в обличчя людей, але не бачу їх.  Безликі.  Скоро сесія. Ледь не прокидаюся від усвідомлення.
Здається у людей з’являються знайомі риси. Ті, що колись були моїми, ті, що є моїми зараз, не можу впізнати ті, що будуть.
Хронотоп. У пам’яті спливає слово. Так неочікувано і не в тему, як буває лише у снах. Хочеться зціпити зуби, або закричати. Тут ще не впевнений. Хронотоп-хронотоп... І безглуздий ляскіт воронячих крил.
Здається, я знаю де я. Знається, знаю, що навколо.  Сигаретний дим. Колишні безликі виймають свої білі цигарки. Марок не бачу. Логічно.  Реклама не має бути безкоштовною навіть уві сні. Думаю, що не всі курять, щоб курити, іноді курять, щоб викурити. Схоже на кадіння фіміаму, дим на честь смерті, дим на пам’ять, дим, щоби довести до сліз найбайдужіших. Дим, щоб витруїти злих духів, дим, щоб витруїти винуватих. Дим... Дим…
Нудить вже. Парадокс сну. Не прокинешся, коли хочеш,  проте, щойно ввійшов у раж – з речами на вихід.
Сцена змінюється. Колишній сюжет провалюється у безодню. Наступає новий етап. Нова сцена. Clapperboard. Поїхали.
Сцена десь на дорозі, асфальту немає, судячи по одягу дійових осіб – надворі явно не ХХІ століття. А ось і гарбуз, тобто карета. Хоча револьвер – неочікувана зброя для цієї мізансцени. Очевидно, ставлять не «Попелюшку». Хоча цей старий в синьому міг би зіграти Люцифера.
Прекрасна чорнява дама блакитної крові у червоній сукні з туго затягнутим корсетом (правду кажучи, завжди було цікаво, куди зникають внутрішні органи, а судячи з цього корсету, то у мене є хвилини дві до того як дівчина задихнеться, бо її власна печінка стане їй поперек горла). Соромно сказати, верещить щосили писклявим голоском щось про несправедливу зраду.
Попкорну мені.
Неочікувано герої розходяться, і куля з револьверу влучає прямісінько в спину юної леді. Чорна стрічка корсету розірвалася і, неочікувано, талія вже не така і тонка. На задньому плані звучить Unbelievable Бенедикта Камбербетча.
Словом, таке собі кіно. Бен погодився.
Тут друга куля прилетіла в груди нещасного вдівця,  третя – в коханця.  Потім старий в синьому стріляє в себе.
Аплодую стоячи.  Вбити всіх – це вже по-нашому.
Цікаво, багатьом знайоме це відчуття.  Коли ти спиш і не спиш водночас. І, найголовніше, ні про що не думаєш, взагалі. Абсолютний спокій. І неочікувано приходить Воно. Це жахливе відчуття, найжорстокіше із покарань – усвідомлення того, що скоро вставати. І о'кей kill me guys.
Чую, як мама заходить в кімнату. Понеділок. C'est un cauchemar. І відчуття I should've been asleep.
 
НАДЯ ФЕДАС
 
СПОВІДЬ
 
Не починай все з початку, не згадуй емоцій, почуттів, що сповняли серце щодня і щоночі. Тепер байдуже, хто ти, байдуже, хто я, байдуже, чи змінилися ми, чи ця весна принесе тепло, чи наші незворушні, сповнені холодом серця заб'ються в такт... Все одно не змінити того, що сталось... Нам не властиво стирати із пам'яті те, що залишає шрами на серці, глибокі рани в душі. Тепер байдуже, хто ти і хто я, нас ніщо не єднає... хіба спільна мить минулого... незабутня мить.
Я сиджу в холодній кімнаті, згадуючи, як ти зігрівав мої руки в морозний вечір зими, як випромінювала тепло кожна клітина твого тіла, як палали гарячим вогнем твої закохані очі, залишаючись при цьому льодяними, кришталево-блакитними, незворушними. Ах, цей погляд... цей закохано-щасливий погляд залишив глибокий слід в моєму серці. Кожного разу, коли згадую тебе, бачу перед собою твої грайливі сині очі з маленьким теплим вогником всередині.
Хіба не дивно те, що я постійно зронюю сльозу, згадуючи про те, що було між нами? Хіба не дивно те, що я досі шукаю саме твій погляд серед мільйона інших, таких чужих та холодних? Дивно. Адже я сама покинула тебе, пішла від тебе, виправдовуючись тим, що так буде краще для нас обох. Але тепер я знову відчуваю твоє серцебиття, твій дотик, чую твій голос, бачу твої кришталево блакитні очі й таку рідну посмішку. Невже, невже я тону у твоєму всесвіті? Невже, невже в мене не вистачить сил для того, щоб боротись із почуттями та емоціями? Мабуть, не вистачить, мабуть їх нема. Сили пропали так, ніби їх не було ніколи, так, як зникає роса під палючим сонцем. Все важче і важче володіти емоціями, почуттями, думками, серцем. Кожна клітинка тіла наче шаленіє від однієї думки про тебе.
Втрачаю контроль над собою...
не можу зібратись з думками...
не можу взяти себе в руки...
погляд...
три вдихи...
три видихи...
три сльози...
кажуть, немає любові...
помиляються…
 




ПІДСУМКИ КОНКУРСУ


 


 НА КРАЩИЙ ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНІЙ ТВІР


ДО 16-го ТИЖНЯ


АНТИЧНОЇ, УКРАЇНСЬКОЇ ТА ЗАРУБІЖНОЇ


ЛІТЕРАТУРИ І КУЛЬТУРИ


(листопад – грудень 2017 р.)


 


ВІРШОВІ ТВОРИ


1-е МІСЦЕ


Свєтослава Милорадович (МЛа 51-17)


2-е МІСЦЕ


Крістіна Орехова (МЛнім 13-17)


3-є МІСЦЕ


Анастасія Сірак (МЛа 03-17)


Олена Рєзнік (МЛа 05-17)


 


ПРОЗОВІ  МІНІАТЮРИ


1-е МІСЦЕ


Марія Вітер  (МЛау 17-15)


2-е МІСЦЕ


Олександра Нікіфорова (Мла 53-17)


Александра Рожкова (МЛф 07-17)


3-є МІСЦЕ


Євгенія Колесникова (МЛугр 07-16)


Надя Федас (МЛа 06-17)


 


ФАНФІКИ


1-е МІСЦЕ


Ольга Тер-Вартанова (МЛа 01-17)


 

неділю, 3 грудня 2017 р.


16-ий ТИЖДЕНЬ АНТИЧНОЇ, УКРАЇНСЬКОЇ ТА

ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА КУЛЬТУРИ

 

З 27-го по 30-е листопада кафедра теорії та історії світової літератури ім. проф. В.І. Фесенко провела 16-ий Тиждень античної, української та зарубіжної літератури та культури (організатор – ст. викл. Б.І. Ніколаєв).

У рамках Тижня пройшов Круглий стіл, присвячений темі античності у творчості кінорежисерів-модерністів 2-ої половини ХХ ст. Ж. Кокто. П. Пазоліні, Ф. Фелліні. Найбільше аплодували виступу Віталія Матати (група МЛнім 13-17).

Було проведено засідання гуртка-студії Скриптор, під час якого обговорили тему «Інтертекстуальність творчості В. Набокова». Підійшли до неї через аналіз текстів Е. По та інших митців ХІХ – початку ХХ ст.

Завершився Тиждень конкурсом аґонів, на якому перше місце посіли студенти гр. МЛа 05-17 Олександра Самофалова і Руслана Швирокова та гр. МЛа 06-17 Дарія Потапенко і Павло Супрун.

Журі конкурсу очолила магістрантка кафедри Ліза Ховрах.

Фотографувала Аня Донцова (група МЛфін 12-17).

Конкурс на кращий оригінальний художній текст продовжено до 8 грудня.