«Я зримо
бачив кольори ароматів…»:
Рецензія
на роман-колаж Дмитра Кешелі
"Родаки"
(Кешеля Д. Родаки. – Київ :
Академія, 2017. – 384 с.)
Трофимова
Валерія,
студентка
групи Па 10-17
факультету перекладачів
Роман
Дмитра Кешелі "Родаки" побачив світ друком 2017-го року, у
видавництві "Академія". Обсяг друкованого видання, ні багато ні мало,
становить 384 сторінки.
Сам
письменник із Закарпаття, тому перед нами в романі постають Закарпатські
пейзажі, персонажі. Дмитро Кешеля дав своєму роману назву
"роман-колаж", і цілком не випадково, адже вся розповідь не має
чіткої, загальноприйнятої композиції, а є розповіддю із досить цікавими
спогадами. Ти читаєш, а уявляєш, ніби перед тобою сидить автор і розповідає
тобі текст роману, постійно поринаючи у спогади, що інколи є поясненням деяких
фактів із життя героїв, або ситуацій. Другий підзаголовок роману-колажу --
"із стихій життя", тобто це особисті спогади письменника,
спроектовані на життя вигаданих персонажів роману.
Центральним
персонажем та одночасно оповідачем є Митрик - хлопчик, приблизно 11 років, що
мешкає у селі Небесі, що попід горою Ловачкою. Саме через його вуста ми
дізнаємося про те, як і чим живе родина Данків. Він - збийвіч, розбійник,
кривдник, але попри це все, у нього надзвичайно витончена душа, він не любить,
коли брешуть, завжди чинить із найсвітліших переконань (принаймні йому так
здається), але у результаті це завжди кінчається тим, що його виганяють зі
школи, або йому батько дає добрячого прочухана. Читаючи, ти подумки усміхаєшся
з його дитячої наївності, із бажання чинити наперекір, навіть не зі зла, неначе
темні сили його штовхають на різне бешкетництво. А може це лише дитяча
допитливість, але в дуже сильному прояві. Саме за усі такі витівки його як
тільки не називають: і осел рогатий, мантафунський, і збийвіч, і здохляк, і
луціпер.
Сюжет
книги – це розповіді та заглиблення, час від часу, у різні спогади, що описують
нам життя мешканців Небесі, родини Митрика та всіх його родичів, навіть учителя
пана Фийси. У змісті подано три основних розділи, які, у свою чергу,
поділяються ще на підрозділи:
I.Так
уповідано
Збийвіч
Ворота райдуги
Так уповідано
У цьому розділі розповідається
про шкільні вибрики Митрика, надано історичний екскурс у становлення села
Небесі, про дивні назви ближніх околиць та прізвиська їх мешканців, їх життя та
особливості, от наприклад: «Я, приміром, народився на Небесах, вірніше, на
Небесі…» «Одразу під нами, в затишному видолинку, лежала Аргентина. Із нею
сусідила Бразилія. Східна окраїна села Палестина межувала із південною частиною
– Мексикою.», «А ось у прізвиськ – своя історія» «Отже, поряд із Гебельсами,
Беріями, Кутузовими, Піфагорами у нас в сім’ях почали з’являтися Пеніциліни,
Дусти, Пургени, Фугаси, Марганцовки і т.д.», «Чим більше хтось мав прізвиськ,
тим поважнішим виглядав в очах ближніх».
II. Видіння
зрячої води
Родаки
Мамка мої
У цих
підрозділах докладніше можна прочитати про життя та побут «родаків», про те,
чим вони займаються, які пригоди з ними ставалися. Окремо присвячений розділ
матері Митрика, це дає відповідь на питання чому ж матір живе окремо від
родини, яке виникає упродовж читання попередніх розділів. Узагалі, її персонажа
нам подають як досить неоднозначного, загадкового. Народжена за незбагненних
обставин, вона загадково росла і мала дивного вчителя, матір все по-своєму
бачила, вміла «говорити з небесами», малювала музику, навчала Митрика не
марнувати слова: «Часом мої мамка прямо на очах якось в’яли, починали жалітись
на болючий туман у голові. В цьому загадковому тумані ніби починав губитися
реальний світ – люди, мова, думки.» «…складалося враження, що в той час… вона
мандрувала крізь часи і простори.». Саме цей підрозділ про матір сповнений
духовних переживань про своє життя, про Материнську Любов, про її захоплення;
сповнений зорових, нюхових образів «Заплющивши очі, я зримо бачив кольори
ароматів, чув, як вони тонко і мелодійно звучать. Їх можна було спробувати на
дотик. І як тільки музика ароматів тут не звучала – пахло свіжоскошеним сіном,
щойно вийнятим із печі житнім хлібом, липовим медом, молодим вином, зібраними
звечора у саду яблуками, грушами і персикам, стиглою айвою…». Ці образи так
чітко передані, що мимоволі починаєш уявляти себе на місці героя, відчувати ці
запахи.
III.Політ
співочого каміння
По оба боки Ловачки
Сяйвооке звірятко
Колюча акація
Останній,
завершальний розділ роману сповнений трагізму. Тут йдеться про гору Ловачку, що
персоніфікується упродовж всього твору «У всі пори року наша Ловачка — мила,
рідна і красива. Але восени! Розмальована гарячими і соковитими барвами, вона
дійсно немов червонощока і багата верховинська дівка-відданиця — ну прямо-таки
кров із молоком.», та про те, які землі розкидаються з обох її боків. Таким
чином, можна сказати, що вона також є героїнею роману, до того ж, однією з
головних. До неї ставляться дуже поважно, уважають навіть святою. В другому
розділі сяйвооке звірятко – це ніщо інше, як почуття кохання, яке зароджується
у грудях Митрика до його однокласниці Мані Крумплянки. Вони завжди не могли
терпіти один одного, але разом із віком щось дивне ставалося із їхніми
відносинами. Розділ під назвою «Колюча акація» про трагічну долю сина учителя
Митрика Владю. На його образі автор неначе хотів показати плинність життя, його
злети і падіння, адже Владя був всесвітньовідомим оперним співаком, а потім
його заштурхнули в концтабір, а виходять звідти, як ми здогадуємося, трохи
іншими людьми. Символічною є назва підрозділу – це назва пісні про розлуку
людини з рідною землею, яку співав Владя по поверненні до батька. Вона
пронизана надзвичайним сумом і болем: «…І ніхто мене не проводжав, крім
печального батька на порозі і квітучої акації при воротах… Старенької акації –
ніжного до сліз і колючого до крові – найніжнішого і наймилішого дерева на всім
Божім світі…». Фінал автор вирішую залишити відкритим, неначе обірвану
розповідь із спогадів. Ми ладні самі скласти подальшу долю жителів села Небесі
на власний розсуд.
Події
розгортаються у радянські повоєнні часи, але все ще бентежні на Закарпатті.
Через складну політичну ситуацію цього краю, ставлення до радянської влади тут
також не зовсім прихильне. Окремо взята родина Данків дуже побожна, тому вони
не визнають «совєтської власті», але, щоб не мати зайвих проблем, знають, що
казати при потрібних людях.
Із
самого початку і аж до останнього слова можна спостерігати цілий спектр
найрізноманітніших діалектизмів. Вони дуже точно передають настрій персонажів,
їх ставлення до когось або чогось, є засобами комічного вираження. Наприклад,
деякі незлобливі лайки: «марішку’му зелену», «матір’му душу», «сполотнів
сигіняшний», «плянтьо», «цуцлику повчанський», «льондро коростава», «до фрасової
каріки»; часточки «та», «то», «лем», «тать», що є характерними для
закарпатського ділекту: «но та най буде», «тать пам’ятаємо…», «Абисьте лем і
направду не вмерли од того щастя». Серед інших дуже часто зустрічаються «най ся
не приказує», «туйки», «йой», «файно», «сесе» тощо. Використання діалектизмів у
художньому мовленні є надзвичайно важливою деталлю, адже це дає змогу нам
повніше зануритися у побут закарпатського села, відчути колоритність
української мови.
Неможливо
читати цей роман хоча б без натяку усмішки, адже читача постійно супроводжують
комічні, абсурдні ситуації, інколи дещо гіперболізовані, але саме так можна
викликати сміх. Сміх тут щирий, відвертий, наївний. Неможливо навіть
порахувати, скільки було комічних діалогів між персонажами.
Отже,
підводячи підсумки, хочу сказати, що роман Дмитра Кешелі «Родаки» - вартий
прочитання. Майстерно прописані характери героїв, смішні ситуації, перипетійні
події, сплетеність людських доль, магічність природи, дивні явища, життєва
мудрість, трагічність життя, бентежні часи, раптові спогади, правдоподібні
зорові та нюхові образи, і просто життя – це все «Родаки», його неповторність,
особливість, щирість та простота. Можливо, твір допоможе деяким навіть згадати
свою щасливу пору дитинства. Він провокує на спогади, змушує переживати та
хвилюватися разом із героями. Особисто для мене було дуже великим задоволенням
читати його, адже його можна назвати своєрідним «відпочинком для душі», коли,
читаючи, ти поринаєш у вигаданий світ письменника, залишивши усі свої турботи
та переживання десь зовні.
Коли
биття серця починає прискорюватись:
Рецензія
на роман «Зазирни у мої сни» Макса Кідрука (Макс
Кідрук. Зазирни у мої сни. - Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2016. -528 с.)
Єфіміщ
Лілія,
студентка
групи Па 09-17
факультету
перекладачів
«Зазирни у мої сни» — роман
українського сучасного письменника Макса Кідрука, написаний у жанрі
драматичного технотрилера і опублікований у серпні 2016 року. Обсяг — 528 сторінок.
За своєю структурою він поділяється на три основні частини.
У центрі сюжету — історія про п’ятирічного
хлопчика Тео, до мозку якого під час проведення операції та тимчасової зупинки
серця потрапляє щось невідоме, а також його батька, від імені якого ведеться
розповідь, котрий намагається розібратися, що відбувається з його сином та
прагне будь-яким шляхом допомогти йому. Це «щось» проявляється у кошмарних снах
дитини та час від часу у дуже дивній поведінці, яка з часом стає тільки
моторошнішою. Тут слід зазначити, що ідея цієї книги виникла у Кідрука після
прочитання статті
американського професора про створення комп'ютерної програми, яка здатна
аналізувати нервові імпульси та відтворювати те, що бачить людина. Таким чином вченим вдалося
«зазирнути людині у сон», і це є тим, що усоблює назва твору — батько, довго
вагаючись та перед цим безрезультатно звертаючись до багатьох лікарів,
погодився полетіти із сином до США і провести над ним такий експеримент з ціллю
виявити, що все-таки відбувається у його снах, що спровоковує його незвичайну
поведінку. Проте, як каже сам автор, «весь треш і «рубалово» в
тому романі почнеться тоді, коли ось те «щось», те «недобре», «лихе» зрозуміє,
що за ним спостерігають».
На мою думку, цей роман є дуже
емоційним. У ньому наявні моменти, коли биття серця починає прискорюватись, ти
читаєш швидше і не можеш відірватися, допоки не дізнаєшся, чим це все ж таки
закінчиться. До таких можна віднести, наприклад, епізод зі спостереженням
лікарів і батька за тим «чимось» у снах Тео і той самий момент, коли воно
зрозуміло, що його помітили, як воно змусило дитину напасти на спостерігачів.
Або ж —
коли Тео зникав і його не могли знайти якийсь час; сни батька. Насправді, таких моментів у книзі досить багато, і саме тому його із
впевненістю можна назвати справжнім трилером. Бувало, мені було складно
передбачити, що станеться далі. Та найбільше в плані емоцій на мене вплинуло
те, що сталося із хлопцем у кінці. Я б сказала, що знайшла цю книгу для себе
досить пізнавальною — було справді цікаво читати інформацію, власне, про
те, як працює цей механізм зі зчитуванням того, що бачить людина і виведення це
на екран, а потім — як воно працює у випадку зі снами. Будь-яка така інформація
вкладалася в уста когось із персонажів. Також роман не обділений деякими
смішними моментами. Хочу відмітити, що характери персонажів зовсім не розмиті,
а чітко прописані та зрозумілі, вчинки — обґрунтовані.
Роман «Зазирни у мої сни»
наділений кількома особливостями, які я хотіла б зазначити окремо. По-перше —
нетиповий для творів Кідрука початок з кінця. Читаючи його, я зразу усвідомила,
що банального happy end'у
можна не чекати. У ньому багато роздумів батька Тео, він до останнього
задавався питанням: «З чого ж це все-таки почалося?», перебираючи ймовірні
відповіді, і — що подобається особисто мені — розмірковував на тему «А як би
все повернулося, якби тоді [у різних ситуаціях] я вчинив інакше?», бо я і сама
часто задаюсь таким питанням щодо багатьох випадків. Від такого початку віє
безвихіддю і глибоким смутком, адже все вже сталося і більше нічого не можна
виправити, час назад не повернеш. По-друге, використання мови є дуже простим і
не закрученим. В основному книга складається із досить коротких речень з
притаманною їм моторошною недосказанністю. Я не вважаю це недоліком: вправний
автор зуміє зробити твір захопливим навіть у такому стилі. По-третє — наявність
конкретики практично у всьому, що є у книзі. Кідрук уточнює назви усіх марок
автомобілів, брендів, будівель, підприємств, музичних гуртів, пісень і т.д., що
фігурують у подіях роману. З цим також пов’язана велика кількість речей, які
йому доводиться пояснювати у вигляді зносок. І четверте — це «перелік музичних
творів, рекомендованих для прослуховування під час читання» на останніх
сторінках книги. По собі можу сказати, що вони дійсно створюють найбільш
підходящу атмосферу та підсилюють сприйняття прочитаного. Мені така особливість
дуже до душі, на мою думку, вона є доволі незвичайною, оригінальною та цікавою,
особисто я зіштовхуюсь з таким уперше. Я вважаю, що слухаючи ці пісні ти маєш
можливість набагато краще зрозуміти автора, його власні емоції та почуття під
час написання тієї чи іншої книги. До речі, рядки з деяких, а також різні
цитати присутні і перед кожною новою главою й у самому тексті.
Останні дві особливості наявні
майже у кожному творі цього письменника, тож я б сказала, що вони є його
особистими прийомами, засобами вираження думок. Крім того, детально описані
різноманітні міста, пейзажі, і навіть вулиці, дороги (із назвами, звичайно),
особливо Рівного, у якому і беруть початок події, що відбуваються у романі, та
Балтимора, у якому все завершується.
Окрім головної сюжетної лінії про
спроби батька вилікувати Тео, у романі наявні також деякі інші, наприклад,
кримінал (викрадення дитини; шантаж тощо) та родинна драма (розлад у стосунках
його батьків та, як наслідок, руйнування сім’ї). Більш того, так як розповідь
ведеться від першої особи (батька хлопчика), автор у деталях описує його
душевні, психологічні переживання і стан, цей персонаж згадує різні ситуації за
свого життя задля порівняння або виведення філософської думки, тому, гадаю, цей
роман можна було б назвати також психологічним.
Щодо уточнення цих самих думок я
процитую самого Кідрука: «Але найголовніше, що я хотів показати цією книгою, — це те, що в житті
часто трапляються ситуації, коли ти робиш все правильно, на кожному етапі
приймаєш правильне рішення, завертаєш у правильному напрямку, але все сходить
на пси і ти опиняєшся у найгіршій ситуації з усіх можливих» та «Найстрашніше,
що є у цьому романі, – це думка про те, що трапляються ситуації, якими ти не
можеш не перейматися, але які ніколи і нізащо не залишать тебе осторонь,» - про
це розмірковує батько Тео, і вони справді мають величезний сенс та є занадто
життєвими.
Маю зауважити ще одну деталь: у своїх книгах Кідрук
використовує нецензурну лексику, однак я не бачу в цьому ніякої проблеми, бо
вважаю, що він виставив її у досить прийнятному вигляді.
У підсумку я б сказала, що мене захопив і приємно вразив цей
роман та згодом —
інші книги
Макса Кідрука. На мою думку, саме його твори є одними з найякісніших у сучасній
українській літературі і вони вселяють надію на те, що з нею ще не все
втрачено, як я думала раніше.
Декомунізація
– це не акт вандалізму:
Рецензія
на статтю Оксани Забужко «Розпечатування закритого міста» (Забужко О. Розпечатування
закритого міста // І знов я влізаю в танк. – К.: Комора, 2016. – 416 с.)
Вент Анна,
студентка групи Па 01-17
факультету перекладачів
Стаття
Оксани Забужко «Розпечатування закритого міста» є одним із текстів збірки « І
знов я влізаю в танк…», що була опублікована в лютому 2016 року в Києві у
Видавничому Домі «Комора». Обсяг тексту: 6 сторінок.
Я читала деякі твори Оксани Забужко і помітила
декілька своєрідних рис її письма. По-перше, вона пише відверто, часто
вставляючи конструкції в дужках, таким чином перетворює твір на розповідь і
стає ближче до читача. По-друге, для мене було досить незвично читати деякі її
слова. Наприклад, «незалежности», або «відпірности». По-третє, у текстах Оксани
Забужко часто присутні довгі речення з вставними конструкціями в дужках.
Цей твір був
написаний після подій, пов’язаних із декомунізацією у Дніпропетровську, а саме
знищенням пам’ятника Григорію Петровському та перейменуванням міста. Автор
описує своє ставлення до подій.
Стаття
починається з невеликого історичного дискурсу, порівняння двох міст - Донецька
та Дніпра, опису їх у радянські часи. Оксана Забужко наголошує, що «..обидва
міста - печальні монстри-байстрюки індустріалізації радянського (кріпацького) типу…». У творі висвітлюється саме проблематика
ставлення радянської влади до міст. Наприклад, письменниця згадує, що саме в
Дніпрі був епіцентр терору Радянського Союзу – там знаходилась психіатрична
лікарня, куди карателі відсилали ні в чому не винних людей.
Можемо
прослідкувати ставлення автора до подій декомунізації. Оксана Забужко схвально
ставиться до цього, адже вважає, що комунізм залишив яскравий слід у Дніпрі
хоча б тим, що там стояв пам’ятник Петровському.
Відверто
кажучи, до прочитання даної статті я була дещо іншої думки про декомунізацію.
По-перше, я вважала, що в принципі немає різниці, як називається місто та чиї пам’ятники там встановлено, адже від
цього воно кращим не стане. По-друге, я гадала, що це все ж історія, та все це
було насправді, тому не бачила сенсу в проведенні такого роду діяльності.
Зараз же моя
точка зору змінилась.
Я вважаю, що
не може бути вільним місто, а отже й уся країна, якщо принаймні в одній точці
встановлено пам’ятник одному з організаторів такого жорстокого режиму, тому,
хто «допомагав» здійснювати страшний геноцид проти українського народу –
Голодомор 1932-1933 років, одному з організаторів сумнозвісного Червоного
терору; тим, з чиєї вини була винищена більша частина нашої української нації.
Поступово звільняючись від сумних залишків історії, місто почало дихати вільно
і поступово звільняється від тавра «закритого міста». Більшовиками було знищено
багато українських письменників, «цвіт української нації». Фактично, більшовики
нічим більше не займалися, окрім знищення людей; «…і це єдине, в чому вони були
професіоналами. Все інше, що вони робили на цій землі з кількома поколіннями її
населенців, було більш або менш похідним від цього основного вміння…»,- пише
Забужко. Я цілком і повністю погоджуюся з нею. Також письменниця пише, що
пам’ятники увічнюють українську поразку у тій війні. Я помітила, що поетеса
вважає більш «простим» та більш відкритим містом Донецьк, аніж Дніпропетровськ.
Ця перевага спостерігається як у діяльності міста, так і в стилістичній
відмінності, яку сама письменниця помічала під час власних виступів.
Зараз не найлегші
часи для нашої країни, як і для світу зокрема. Ми повинні хоча б знайти в собі
сили відмовитися від жахливих пережитків минулого, від тих порядків, які
встановлював агресор на нашій землі, не кажучи вже про повне вживання
української мови. Ворога треба бороти, перш за все, у душі кожного українця.
Бороти відданістю, патріотизмом та вірою. Без віри та повного розуміння того
хто ми, чиїх батьків діти, нічого не буде. Для перемоги не досить однієї лиш
мужності та набоїв. Нам варто замислитись хоч на мить, хто ми є та хто ми такі
– українці. Не може бути незалежною країна, в якій досі залишились сліди «
мучителів» народу, сліди попередньої влади. Нам потрібно вийти з нав’язливої
мітки про підвладне та підконтрольне становище. Зрозуміймо! Ми – вільна, молода,
незалежна нація. Я солідарна з думкою Забужко, що «Дніпро зробив уже перший
крок до звільнення – скинув ляду». Ще в радянські часи у свідомості населення
була закладена звичка коритися та слухатись начальства.
Такі
пам’ятники, не лише в Дніпрі, а й в інших містах, лише вказують, «тикають» нам
на поразку в тій страшній жорстокій «м’ясорубці».
Прочитавши
твір, я змінила думку та насправді замислилась над тим, що щойно описала. Отже,
можемо вважати, що основну функцію стаття Оксани Забужко виконала. Поетеса
намагалась донести, що декомунізація – це не акт вандалізму, а насправді спроба
перемогти ще, виявляється, в незавершеній війні. Також у статті порушено
проблему ролі міста в роки Радянського Союзу. Фактично, нічим іншим як постачанням ВПК Дніпро не займався.
Так, він був надзвичайно вигідним містом для керівництва і був однією з
найбільших «столиць» більшовицького режиму тих років. Місто мало коритися,
тому, можливо, його й прозвали «закритим». Місто ретельно проглядалося та
керувалося згори, і навіть коли Україна отримала незалежність у 1991, залишки
більшовицької машини досі існували. Тільки тепер можемо сказати, що місто
вдихнуло на повні груди й готове знову жити.
Отже, стаття
Оксани Забужко – це, насправді, глибокий твір, який висвітлює проблеми історії
України на прикладі окремого міста, точніше навіть двох міст – Дніпра та
Донецька, і поступово підводить тему до головної проблеми – декомунізації.
Авторка майстерно й точно передає власні переживання й думки та відображує
минуле Дніпра через дійсність. Твір, на мою думку, є своєрідним відгуком
письменниці на події в Дніпрі. Оксана Забужко закликає народ «вийти з
нав'язаного нам, за чотири покоління, окупаційного дискурсу». Я впевнена, що,
прочитавши цю статтю, кожен українець хоч на мить задумається та зробить
висновки.
«Змії
заповзають в наші будинки…»:
Рецензія
на поетичну збірку Сергія Жадана «Тамплієри» (Жадан С. Тамплієри. Поезії. — Чернівці : Книги — ХХІ; Meridian
Czernowitz, 2016. — 120 c.).
ПРОКОПЕНКО
АННА,
студентка групи ПІТ 20-17
факультету
перекладачів
Сергій Жадан - поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст. Його
найвідоміші романи "Ворошиловград", який став книжкою 2010 року за
версією "Бі-бі-сі", "Месопотамія". Жадан перекладає як з
німецької, так і білоруської, польської, російської мов. В його арсеналі безліч перекладів, і мені, як
перекладачу, було досить цікаво про них дізнатись: це переклад "Депеш
Мод", " Гімн демократичної молоді", " Месопотамія",
"Українські авіалінії: вибрані вірші". Він також грав роль поета Михайля Семенко у
фільмі "Поводир", було дуже цікаво подивитись на Жадана в іншій
творчій галузі мистецтва.
Поетична збірка "Тамплієри" була видана в 2016 році. Жадан
називає цю збірку своїм "поетичним щоденником", де зібрані як
публіцистичні, так і ліричні вірші. "... Тамплієри – тридцять дев'ять
віршів про війну, яку ніхто не оголошував, про біль, із яким ніхто не може
впоратися, про любов, від якої ніхто не може відмовитися, та надію, на якій усе
тримається ..." , - пише він.
Вона вдало проілюстрована одеським художником Олександром Ройтбурдом,
який надихнувся неймовірними віршами Жадана, які доторкнуться до будь-якої
людської душі. Художник не хотів ілюструвати все конкретно відповідно до
текстів, він малював так, як відчував, і в кінці додав, що його образи, які він
малює, точно паралельні до поезії Сергія Жадана.
Сергій Жадан писав цю збірку під час волонтерських подорожей на схід
України. Він запевняє, що після цього, ти починаєш уважніше ставитись до людей
і до слова, і зовсім по-іншому сприймати цей світ і життя в цілому. Тому що ти
там - за межею, між якою перегукуються війна і мир.
" Їй п’ятнадцять і вона торгує квітами на
вокзалі.
Кисень за шахтами солодкий від сонця та ягід.
Потяги завмирають на мить і рушають далі.
Військові їдуть на Схід, військові їдуть на
Захід.
Ніхто не зупиняється в її місті.
Ніхто не хоче забрати її з собою.
Вона думає, стоячи зранку на своєму місці,
що навіть ця територія, виявляється, може бути
бажаною і дорогою."
У мене думка така - читаючи кожен вірш Жадана, або взагалі вірш
будь-якого поета, кожен знайде для себе щось своє. Особливо ця поезія дуже мене вразила. Вона наповнена
атмосферою війни і болю, нещастя і горя.
Дівчина п'ятнадцяти років торгує квітами на вокзалі... Вона спостерігає за
військовими, що їдуть то на Захід, то на Схід.
"В цьому місті народилися
всі, кого вона знає."
С.Жадан висвітлює у вірші
питання часу - раніше було по-іншому, зараз все змінилось. Багато людей, яких
вона знала, не повернулось назад з війни, і їй тяжко згадувати це.
" Засинаючи, вона згадує кожного, хто
звідси поїхав.
Коли згадувати більше немає кого, вона
засинає. "
Важко
сприймати той факт, що її життя змінила і перевернула шкереберть війна,
і що вона забрала людей.
"Ніхто не приносить квіти на могилу її
старшому брату"
Вірш наповнений яскравими образами, які дають змогу яскраво уявити
картину " літнє сонце перетікає в зими" , " кисень за шахтами
солодкий від сонця та ягід", "літня порожня панорама".
Далі хочу процитувати наступний вірш:
"Міста будували з сонця і глини,
замішували їх на вірі й надії.
Але приходить літо в холодні долини,
і на камінні гріються змії."
Змії заповзають в наші будинки,
змії сплять на ламких простирадлах,
обживають кишені й армійські ботинки,
лежать по коморах і сухих підвалах."
На мою думку, змія - це образ
війни. Змія гріється на камінні і очікує
нападу. Так само, як і на війні - періоди нападу змінюються періодом повної
тиші. Вірш сповнений атмосферою
розрухи, відчаю, втрати рідного будинку.
"ми стоїмо під пекучим
небом, і не можемо зайти на власні подвір'я, наші міста загусають медом, в
наших вітальнях літає пір’я" , - автор влучно описує відчуття людей, в яких війна забрала і
зруйнувала їхній рідний дім, де вони, можливо, прожили все життя, де росли,
навчались, де жили.
Їх міста покинуті і зруйновані, їх місця – якими вони гуляли будучи
дітьми або підлітками, злягли під товстим шаром попелу. Я захоплююсь цією
збіркою Сергія Жадана, і вважаю, що це неймовірна робота, і сміливість. Він
надихнувся цією моторошною атмосферою, щоб передати читачеві людські страждання
і біль, дати зрозуміти, що відбувається там, за межею, поки ми кожен день
спокійно живемо, працюємо, навчаємось.
Я неймовірно рада, що нашим поетам і прозаїкам не байдужа ця важлива і
глобальна тема, бо я вважаю, що ніщо, як якісна література і сучасне мистецтво,
краще не донесуть до людей те, що відбувається у світі і як треба діяти.
Моє враження щодо цієї книги досить позитивне, - я вражена атмосферою
цієї збірки, почуттями, які автор доклав сюди, і взагалі кожним рядком поезій. Збірку
«Тамплієри» я рекомендую абсолютно усім – її поезії «дорослі», і змусять нас
загадати те, про що ми зараз не повинні забувати.
«Треба вчитися розуміти людей, а не
змінювати»:
Рецензія на книгу Івана Байдака
«Тіні наших побачень» (Байдак І. Тіні наших
побачень. Х.: Віват. 2017. – 224 с.)
Дем’яненко Вікторія,
студентка групи ПН
13-17
факультету
перекладачів
Збірка
оповідань Івана Байдака «Тіні наших побачень» вперше побачила світ у Харкові,
2017 року, дякуючи видавництву «Vivat». Ця маленька, але така
«глибока» книжечка містить в собі 224 сторінки. Ви запитаєте «В чому полягає її
глибина?». Відповідь проста: кожна з десяти історій, наскрізь пронизана
зізнанням автора, глибоким психологізмом та питанням для роздумів, яке постає в
голові після прочитання кожного розділу. Хіба автор писав про щось незвичайне?
Ні, всі речі - буденність, але Іванові вдалося викликати шквал емоцій та він
змусив подивитися на звичні речі іншими очима.
Кожна з
частин книги містить в собі маленьке життя, де є початок та завершення історії,
де герої постають перед вибором та, у більшості випадків, блукають у своїх
суперечностях. Усі хочуть знайти правильне рішення, змінити дорогу там, де це
потрібно, аби досягти щастя. Але потрібно також зважати на обставини та людей,
вони також залежні від змін. «Не змінюються лише відбитки пальців і група
крові, решта підвладна змінам і коригуванням, залежить від пауз, присвячених
аналізу...»
Мене
неабияк здивувало те, що автор пише кожну історію в різний період часу та
зовсім в іншому місті, країні і навіть континенті. Це пов’язано з тим, що Іван Байдак
багато подорожував та, можливо надихався усіма подіями, які відбувалися з ним у
подорожах.
Усі
оповідання не схожі одне на одного, оскільки включають в себе різних героїв. Їх
національна належність, погляди на життя та способи прийняття реальності
відрізняються одне від одного. Тобіаш хоче стати відомим художником, а старечий
молодик збирається скоїти самогубство. Марта продає своє тіло, а дівчина, яка
говорила про високі матерії шукає справжнього кохання. Так автор акцентує увагу
на тому, що яка б людина не була: доросла чи молода, багата чи бідна,
чорношкіра чи білошкіра, все рівно земні проблеми її їх не обійдуть стороною. В
будь-якому випадку, кожен повинен відчути всю радість та біль кохання. А ось чи
гідно витримає він це випробування – не знає ніхто, навіть сама людина.
Як на
мене, то майже неможливо визначити лише одну провідну ідею збірки оповідань
«Тіні наших побачень». Іван порушує питання, які турбують, змушують аналізувати
та думати про них день у день. Я здогадуюсь, що перше, про що хотів написати
автор – психологія людських стосунків. Друге – спроба віднайти гармонію та
усвідомити життєві уроки. Третя і найголовніша мета – аби кожен читач дійшов
власних висновків.
Людські
стосунки –дуже цікава річ, яку можна досліджувати вічно і завжди
знаходитиметься щось абсолютно нове. Одне з проявів стосунків – кохання. Є
багато визначень цьому, на перший погляд, такому простому слову. Хтось каже, що
це коли людям приємно бути поруч, інший, що це райське почуття, яке неможливо
описати словами. Але, якщо бути максимально чесним, то Іван підійшов до опису
цього явища з геніальною чіткістю: «Кохання – це взаємодія феромонів –
андростерону в чоловіків та копуліну в жінок. Виникнення цих гормонів
спровоковано появою привабливого для тебе об’єкта» та геніальною заплутаністю «Кохання
– це вільний прояв акту турботи, спроба зробити життя іншої людини простішим».
З одного боку ми бачимо, що ці фрази досить елементарні, але якщо копнути
глибше, що ми там знайдемо? Думаю, кожен знайде для себе щось винятково цікаве.
Що означає термін «гармонія»? Це
звичайне поєднання частин одного цілого. Але часто такого простого возз’єднання важко досягти. Часто-густо ми стоїмо перед
вибором і не можемо прийняти правильне рішення, аби створити ту саму гармонію.
Добре, коли цей вибір залежить від нас. Але набагато гірше коли обирають за нас
або ж, на жаль, саме НАС. Іван писав: «Найгірше опинитися у ситуації, коли
обирають між тобою і кимось. Погано навіть не те, що вибір може бути не на твою
користь, а те, що вибір існує взагалі». Я б дуже хотіла, щоб кожен навчився
знаходити гармонію насамперед в собі і своєму житті, тоді й буде можливість
робити правильні висновки у кожній ситуації.
А ще
проблема в тому, що життя швидкоплинне. Часто ми марнуємо час на якісь
дрібниці, замість того щоб удосконалюватись і насолоджуватись кожною секундою в
цьому світі.
Несподіванка
«тіней» в тому, що Іван Байдак написав один маленький, але дуже цікавий розділ
про себе та своє життя. Він завжди був доволі замкнутою особистістю та не
полюбляв ділитися своїм життям. Але у розділі «Правила життя» усе навпаки. Він
неначе пересилив себе та написав маленьку сповідь, яка стала знахідкою для
літературознавців та прихильника автора.
Щодо
назви, то все просто, автор обрав її через те, що усе в нашому життя має
відображення і тінь. Відображення показує все як є насправді, а власне тінь
символізує щось таємниче та приховане. Те, на що потрібно час, аби зрозуміти
усе. Тінь - це наслідки, які нам потім повертаються.
Моє
враження про цю книжку однозначне. Я буду перечитувати її ще багато-багато
разів і знаю напевно, що кожного разу буду знаходити щось нове для себе та
виписувати ще кільканадцять висловів у свій записничок. Я вважаю, що Іван
Байдак – український Пауло Коельйо. Ці двоє написали книги, які наповнені
безліччю цитат, які на різних етапах життя лунають для нас по-різному, але
однаково мудро.
На мою
думку, автор вирішив дослілити психологію людей, а також їх страхів, задля
того, щоб поставити все на свої місця. А згодом Байдак поділився цим шедевром
із нами, простими читачами, з однією метою – розмова з аудиторією. Вона
спонукає нас відірватися від сірого будення, почати помічати наші вчинки,
помилки та працювати з ними. Кожна людина хоче знайти істину. Вона близько, але
часто ми йдемо не тією дорогою і не можемо знайти виходу. Дякуючи Іванові, ми
стали на крок, або кілька кроків ближчими до бажаної гармонії.
Отже, підсумовуючи
вищесказане, можна завважити, що «Тіні наших побачень» - це феноменально цікаві розповіді, кожна з
якої містить в собі зав’язку, основну частину і кінцівку. Речення з основних частин історії з легкістю
можна виокремити на цитати, які стануть в допомозі тисячам людей. А кінцівки
слугують логічним завершенням всіх мініісторій. За допомогою цієї книги Іван здійснив дуже важливу річ, тому що
вона змушує замислитися над власним життям та розплющити очі на те, на
що не хватає сміливості зазвичай.
