пʼятницю, 28 квітня 2017 р.

Лекція "Реформація та європейська література": запрошуємо!

З нагоди 500-річчя Реформації

Київський національний лінгвістичний університет

запрошує всіх охочих на відкриту лекцію к.ф.н. Р. Біляшевича

«РЕФОРМАЦІЯ ТА ЄВРОПЕЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА»

Дата: 17 травня 2017

Час: 13:30

Аудиторія: 217 (І корпус)

Реформація помітно вплинула на всі сфери європейського життя, зокрема сприяла розвитку науки та культури. У художній літературі ці впливи помітні на різних рівнях: лінгвістичному, образно-символічному, тематичному. Не випадково шекспірівський Гамлет навчався саме у Віттенберзі – місті, де викладав М. Лютер і звідки почалася Реформація. Лекція включає розгляд таких тем: Реформація і класична філологія, переклади Біблії національними мовами та біблійно-християнські мотиви у творчості класиків європейської літератури.

четвер, 27 квітня 2017 р.

Конкурс агонів: підсумки

26 квітня 2017 року в 903 ауд. 1 корпусу КНЛУ серед студентів 1-го курсу факультету германської філології був проведений конкурс аґонів. У конкурсі взяло участь 28 учасників, які представили 14 мінівистав.
 
1-е місце посіли Аліна Клаптюк та Наталія Ковтун (група МЛа 02-16);
2-е місце розділили Євгенія Колесникова та Вікторія Калинчак (група МЛугр 07-16) і
Аліна Єгорова та Марія Жуковська (групи МЛнім 08-16 та МЛнім 09-16).
3-є місце розділили Владислав Герасименко та Тетяна Третьякова (групи МЛа 04-16 та МЛнім 09-16) і Карина Сопронюк та Дарина Лазарєва (група МЛугр 07-16).
 
Крім викладачів кафедри теорії та історії світової літератури ім. проф. В.І.Фесенко, на заході в якості гостей і членів журі конкурсу були присутні доц. кафедри германської і фінно-угорської філології Е.Т. Берта та студенти старших курсів факультету германської філології.
 
На фото: від імені кафедри теорії та історії світової літератури ім. проф. В.І. Фесенко грамоти переможцям вручає організатор конкурсу ст. викладач Ніколаєв Б.І. 





вівторок, 25 квітня 2017 р.

Зустріч із Недою Нежданою в КНЛУ

25 квітня 2017 року в КНЛУ відбулася зустріч із непересічною випускницею університету  - українською письменницею, драматургом, перекладачкою Недою Нежданою. Авторка поспілкувалася зі студентами романського факультет, розповіла про стан сучасної української драматургії та власну творчість. Дякуємо всім присутнім за участь!




четвер, 13 квітня 2017 р.

Магістратура "Світова література і художній переклад": запрошуємо!

ХОЧЕШ БУТИ УСПІШНИМ ГУМАНІТАРІЄМ, 
ЩО ШВИДКО АДАПТУЄТЬСЯ ДО ОБСТАВИН ЖИТТЯ?


ПРИХОДЬ У МАГІСТРАТУРУ ЗА ФАХОМ 
"Світова література і художній переклад" 
на кафедру теорії та історії світової літератури ім. проф. В.І.Фесенко!

Програма першого року навчання:



Професійні дисципліни:                                           

· Література як об'єкт художнього перекладу         

· Історія літературознавчих вчень                  

· Практика усного і писемного мовлення з першої іноземної мови

· Історія українського художнього перекладу          

· Теорія літератури                                                 

· Інтерсеміотичний переклад художнього тексту

· Літературні напрями, течії, стилі                                                                                                                

Вибіркові дисципліни:                               

· Практика усного і писемного мовлення з другої іноземної мови

· Література і театр / Літературна герменевтика / Компаративістика         

· Поетика художнього тексту / Література та ідеологія / Теорія літературних жанрів

· Літературна критика / Ідентичність у художньому просторі літератури 

· Літературне виробництво / Інтертекстуальність художньої літератури                 

                                                                                      

Підготовка до дослідницької роботи:

· Культура письма та художнього перекладу       
Методи та організація сучасних літературознавчих / перекладознавчих досліджень

Програма другого року навчання:



Практики:        

· Педагогічна практика з першої іноземної мови

· Педагогічна практика з другої іноземної мови

· Перекладацька практика 

· Науково-асистентська практика



Дослідницька робота:
Дипломна робота магістра з літературознавства / художнього перекладу.

Запрошуємо! 

середу, 5 квітня 2017 р.

Конкурс до Всесвітнього Дня поезії: оголошуємо результати



КАФЕДРА ТЕОРІЇ ТА ІСТОРІЇ СВІТОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ІМ. ПРОФ. В.І. ФЕСЕНКО
ЛІТЕРАТУРНИЙ ГУРТОК-СТУДІЯ «СКРИПТОР»

ПЕРЕМОЖЦІ КОНКУРСУ
ДО ВСЕСВІТНЬОГО ДНЯ ПОЕЗІЇ - 2017

НОМІНАЦІЯ «НА КРАЩУ ПОЕЗІЮ»


Прем’єр-ліга

1.       Єлизавета Ховрах – 1 місце (МЛа 07-13)

2.       Катерина Сухолітко – 2 місце (МЛа 54-16)

 
Загальний конкурс


1.      Тетяна Третьякова – 1 місце (МЛнім 09-16)

2.      Владислав Герасименко – 2 місце (МЛа 04-16)

3.      Свєтослава Милорадович – 3 місце (МЛа 01-13)

4.      Катерина Гринько – 3 місце (МЛа 10-14)

5.      Анна Сімонова – заохочувальне місце  (МЛа 02-16)

6.      Олена Шмиглик – заохочувальне місце (МЛа 02-16)

7.      Анастасія Грицун, Анастасія Удачіна – заохочувальне місце (МЛа 01-16)

8.      Тетяна Музика – заохочувальне місце (МЛнім 09-16)

 
НОМІНАЦІЯ «НА КРАЩУ ПРОЗОВУ МІНІАТЮРУ»
                                    

1.       Анастасія Бондаренко – 1 місце (МЛнім 09-16)

2.       Карина Сопронюк, Євгенія Колесникова – 2 місце (МЛугр 7-16)

3.       Наталія Бугаєнко –3 місце (МЛа 04-16)

4.       Карина Позднякова– 3 місце (МЛа 06-16)

5.       Тетяна Купчик – заохочувальне місце (СОф 02-16)

6.       Ангелина Підвірна – заохочувальне місце (МЛа 02-16)

7.       Вікторія Швачко – заохочувальне місце (МЛугр 7-16)




ТЕКСТИ ПЕРЕМОЖЦІВ КОНКУРСУ

ДО ВСЕСВІТНЬОГО ДНЯ ПОЕЗІЇ – 2017



НОМІНАЦІЯ «НА КРАЩУ ПРОЗОВУ МІНІАТЮРУ»

                                              

                                               1 МІСЦЕ

АНАСТАСІЯ БОНДАРЕНКО


ПРОМОВЛЯЄ

ШАРЛЬ БОДЛЕР

Квіти зла – штучні квіти.
Шукайте штучності і  покиньте природу, мої нащадки!
Штучні квіти не в’януть!
Я розповім вам, як моя матір, наче сама природа, виплекала мене у своєму лоні, а потім привела в наш із нею прекрасний дім, де, наче на дикому полі, ми були заплетеними один із одним в’юночками...
В наш дім, на наше поле, вона привела тварину, що принесла із собою запах м’яса, запах падалі. Тварина в блідому цнотливому світі рослин. Звір –  мій вітчим. Він зірвав із моєї матері цвіт, а мене із коренем вирвав із моєї рідної землі, наче бур’ян. Так би і лежав я, вирваний із корінням, і всихав, якби вітром мене не жбурнуло геть із рідної домівки, в інше місто. 
Згадую.
Суха холодна мадемуазель Дюпре, протилежність моєї матері, протилежність самої природи, ось – мій ідеал!
Любі нащадки, мабуть, ви любите вашу науку так, як я любив мадемуазель Дюпре, упиваючись її недосяжністю, лякаючись її милості і подарунків більше, ніж неприхильності, бо вони всі, як на підбор змієві яблука. Дюпре теж була наукою. Доброю наукою мені. Добрим уроком життя.
Зараз люди говорять, що я тікав у світ фантазії. Ось що я відповім. Немає такого світу. Фантазія – це хвороба, яку я підхопив від життя так само, як сифіліс від повії. Я тяжко хворів, і вірші випльовував як кров на хустку, один за одним. Так і перехворів життям, так і перехворів природою. Все пішло, лишився тільки я. 
В Індії я бачив Пекло, дике, зелене – там  я зібрав перші квіти зла.  
Згадую. Згадую.
Я йду вулицею, і довкола – приголомшлива яскравість. Я не чую галасу і болісних зойків – штучні квіти мовчать, я не відчуваю смороду брудного ринку – несправжні квіти не пахнуть.
Чому ж вони несправжні, мої квіти зла?
Бо зла не існує. Його немає в цьому світі.
Ні, його не було до мене.
Я першим, мабуть, виростив його у собі. Я не віддавав нікому свій біль, як фальшиву монету, видаючи його за гнів. Моє зло було справжнє.

Штучні квіти на могилі століття.
Це ж я. Це я.
Просто насмішка над живими....



                                            2 МІСЦЕ

                  КАРИНА  СОПРОНЮК,  ЄВГЕНІЯ  КОЛЕСНИКОВА

ТАЄМНИЦЯ СМЕРТІ

БОГДАНА-ІГОРЯ АНТОНИЧА

                                                      (ВАРІАЦІЯ)


Гавкіт цієї клятої собаки не давав мені ніяк заснути. Я змушений був закрити вікно, хоча в квартирі було занадто спекотне. Крик шаленої собаки, гіркота у роті після випитої горілки та задуха відкладали мій сон знову і знову.
Відкинувши свій власний шедевр, роман «Дванадцять обручів», я впав на своє скрипляче ліжко.
У мене був вибір: безсонна ніч під серенади собаки або хряпнути снодійного і подрімати хоча б декілька годин. Пачка з пігулками чекала на свій кінець… З надією на міцний сон я ковтнув останню. Повернувшись до своєї опочивальні я поклав свій роман до шухляди і подумав: «Ах, Антонич, Антонич! Проклятий ти поете! Скільки шедеврів ти міг ще створити…».  Лягаючи у теплу постіль я відчув, як моє тіло поринає у спокій і заплющив очі.
      
 Я стояв на порозі чудернацького дому. В мої ніздрі одразу вдарив різкий запах газу, мене ледь не знудило і мої ноги вже були не в змозі мене втримати. Але раптом на мене лягла чиясь сильна холодна рука.  Моє серце відчуло щось знайоме, те, що я вже давно пережив. Холодні руки допомогли мені підвестися, але різка нудота не давала змоги мені роздивитися свого рятівника.
- Юро, ходімо у дім, ти зовсім млявий, - почув я чоловічий голос. Я почав брикатися тому що не хотів іти у дім, в якому вже зовсім оселився їдкий газ.
Коли я прокинувся, то вже лежав на дивані, а на моїй голові була мокра ганчірка. В домі було прохолодно і свіжо, я був здивований, що ніде не відчувався запах газу. Я хотів був встати, але та сама рука зупинила мене. Переді мною постав Він. Я не міг повірити своїм очам. Чи я спав, чи ні, чи я вже помер?
- Юро, тобі ще краще не вставати. Ти втратив свідомість, - звернувся Він до мене. Я не міг промовити ні слова. На моєму обличчі застигли подив та страх.
- Богдане? Як таке може бути? Невже я помер?
- Ні, із нас помер тільки я. Але правди навіть ти не дізнався.
- Тоді що це було? Гострий апендицит чи нероздільне кохання до повії?
- Не будь ідіотом, Юро! Яке кохання до повії? Який апендицит? Якщо хочеш дізнатися правду, то годі молоти такі нісенітниці!
- Я все своє життя присвятив розгадці таємниці твоєї смерті! Тож, якщо я зараз помираю, прошу, повідай мені події того рокового дня!  - хриплим голосом благав я Богдана-Ігоря.

«Її звали Фані. Це була нічим непримітна та невпевнена в собі повія. Життя невпинно йшло повз неї. На лице вона була досить вже немолодою, втомлена, а за спиною мала двох дітей. У той день вона останній раз покликала мене до себе. Ми вже давно розійшлися, я насолоджувався компанією інших жінок, але Фані ще вірила у наше кохання. Запросила мене під приводом того, що нам треба поговорити на останок, бо вона їде з міста.  Я погодився.
Фані зустріла мене, як мені тоді здалося, з гіркою посмішкою та сумом в очах. Вона мовчки поцілувала мене в губи. Я відповів Фані, що не треба починати те, що вже давно закінчили.
Насправді, це вона винна у моїй смерті. Вона безнадійно кохала мене. Я намагався вгамувати її у той день, благав, щоб вона мене нарешті відпустила і поїхала, але Фані стояла на своєму.
Ми кохалися останній раз під нашу улюблену мелодію, саме тоді я помітив, що всі вікна були зачинені. Я не придав цьому ніякого значення, але згодом газ почав проникати до кімнати і на порятунок шансів не було. Ми померли з нею у нашому палкому танці пристрасті, але ніяк не кохання».
      
Я несподівано прокинувся. Серце вистрибувало із грудей, лоб покрився потом, в горлі пересохло. Я намагався проаналізувати сон, який щойно мені наснився, але ніяк не міг зібрати думки до купи і згодом взагалі нічого не пам’ятав.
-  Насниться ж ще таке, більше ніякого снодійного, а то міг вже й сам померти, - подумав я та пішов готувати сніданок.



                                             3 МІСЦЕ

                                          КАРИНА  ПОЗДНЯКОВА

МАГІЧНИЙ ОСТРІВ.

(ЗІ СПОГАДІВ)

…Корма розрізала хвилі, які начебто не хотіли пускати нас до острова, що, здавалось би, знаходився так близько, але в той день був надійно захищений стихією від чужих. Я точно знаю – чорна глибінь має свій характер, але ми з морем завжди були друзями. Тому, сидячи безтурботно, зануривши свої пальчики у весінню воду, я, ще тоді мрійливе семирічне дівчисько, спілкуюся із ним. І, начебто, воно вже не так хвилюється – знає, що то його давня подруга – і тому дозволяє човну торкнутися дикої землі Ахілла.
Я ступаю босоніж по білому піску. Але мої ніжні п’яти кричать, бо та білизна є нічим іншим як битими мушлями. Ні, вони не зможуть налякати мене. Я глибше занурюю ноги в це бите скло і відчуваю, що воно прийняло мене, дозволило стати частиною цього маленького світу.
Пляж, на якому я стояла, був зовсім не схожий на ті, де я завжди відпочивала. Побачивши його, в моїх думках відразу ж відтворилася картина, яку я бачила, читаючи про невідомі, безлюдні острови – це було справжнє, непорушене людською присутністю дике диво, простір спокою та тиші зі сторони моря, оповитий таємницею і сповнений хвилюючим трепетом незвіданого, що походив від стіни лісу – арки до потаємного світу. 
Мої очі зустрілися з птахом – білим, мов сам туман, великим та величним. Його вугільні чоботи неймовірно пасували до такого ж дзьобу. Він роздивлявся мене так само, як я його. Ми були об’єктом дослідження один одного. Птах стояв далеко, доповнюючи собою пустоту пейзажу і повертаючи мене до розуміння світу, в якому існувало життя. Він поклонився мені – або я хотіла щоб так було – але потім, змахнувши крилами, зник у глибині полоси дерев, за якою мене чекало незвідане. 

Ми їдемо на машині. Мені сказали – це «джип». Мені погано. Мене підкидує, неначе ляльку вгору та вниз. Мене нудить.
Дякувати усім силам – із мотора повалив дим. Зупиняємося. Вчасно. Я виходжу. Так, морське повітря, яким дихає острів, відразу вдихнуло життя і в мене.
Думаю: ця дорога занадто дика для автівок.
Уявляю, як колись по цьому степу могли скакати вільні коні, несучи на своїх спинах  воїнів або ж тих самих воїтельок – вільних, незалежних. 
Уявляю, як я є однією із них – спис в одній руці, щит в іншій – і весь світ мій.
Нам не потрібно нічого, крім самої можливості жити – відчувати   теплу землею під ногами, закривши очі, натхненно вслухатися у вітер, що із неймовірною швидкістю б’є у лице, коли те несешся на своєму коні йому на зустріч…

Мої мрії зупинилися, коли я побачила хлопчика, котрий неначе ховався у високій траві степу. Його волосся було золотистим – як сам степ. Його очі голубі – як саме море і небо. Він наче злився із пейзажем – наче був ним. Та я його бачила – розглядала з непідробною увагою і цікавістю...
Куди ти йдеш? Він озирнувся. Зрозуміла. Дорослі ніби ще зайняті – чинять люту техніку, яку ця земля не приймає…
Я йду.
Золотисте колосся лоскоче мої щоки. Воно ховає мене, приймаючи у свої численні руки. Хлопець вже чекає мене на межі між світлом та темрявою. Крони оточуючих дерев зімкнулися у єдине листяне небо наді мною, занурюючи жителів цього лісу у таємничу казку. Це вже інший світ. Коріння могутніх дерев. наче змії, повзуть по землі. Сплітаючись між собою, вони стали єдиним організмом. Тиша лісу сповнена їх беззвучного дихання.
- Привіт. Як тебе звати? – я звернулась до хлопця. Він підійшов. Підніс палець до вуст. Взяв мою руку і приклав її до старого, як світ, дерева… Так, я слухаю. Таємниці прадавнього лісу відкриваються мені. 
Переді мною стоїть чарівна лісова німфа – її русяве волосся спадає до долу, білі п’яти ніби не торкаються чорної землі, вона грає із вітром, він уносить її у глибини світу відьом і духів…
Бачу ланцюг, звисаючий на гілках дерев. Той самий.
Малюнок з моєї книги ожив і поважно ступає по ньому, наглядаючи за підтриманням порядку у його всесвіті… Мою руку оповила ліана. В неї занадто холодне тіло. Мене відволікає від страху гучний рик. Я бачу, як грива вже зникла за деревами цих джунглів, але хлопець хапає мене за руку і ми біжимо, летимо крізь непрохідну стіну лісу.
Я вириваю свою руку і зупиняюся. Перед очима справжній кам’яний трон. Навколо ще залишилися руїни, але вони не відкриються так просто оку, бо бережно оповиті природою.
Ці обломки вмить перетворилися в надзвичайне святилище – я всередині кола, на божественному престолі, на  який спадає магічне сяйво Сонця.
Я перетворююся на доньку Зевса, моє волосся – золотисті колоси пшениці, я є матір’ю природи, під моїми ступнями оживає Земля, сповнюється життєвими силами… Здається – магія поглинає мене все більше – ми біжимо…
Ми вирвались із рук таємничого лісу і ступаємо по льодяній воді. Це інший портал, що розлігся у вигляді широкого струмка, з мілководних глибин якого посередині визирає камінна коса.
Потік ласкаво і ніжно обіймає мої ноги, змиваючи з них темінь лісу. Малесенькі камінці бавляться, перескакуючи один через одного і викликаючи незабутню мелодію щастя.
У пам’яті одразу ж з’являється картина: гірські рівнини, поміж ними той самий струмок, і в ньому стоїть величний цар північного світу, одягнений у своє темне хутряне вбрання, і виловлює ласу форель…
По ногах пробігли мурахи – льодяна вода нагадує про себе. Ми переходимо в інший світ.
Хлопець ступає переді мною. Вітер грає з його русявим волоссям, а живий світ у вигляді барвистих метеликів кружляє навколо, приваблений неймовірно світлою енергією, яку він випромінює.
Він зупинив мене, коли ми проходили по стежині.
Я відчуваю, як мої ноги розплавляються від цього розпеченого піску.
Він бере мою руку і занурює її в цей вогонь. Почуваю, що вона знайшла таємницю, що чекала на мене. Саме ця таємниця горіла неймовірним полум’ям і обпалювала мої ноги, благаючи визволити із земних глибин.
Це був справжній скарб, що, промандрувавши крізь час, нарешті знайшов свого справжнього власника. Уламок глиняного глечика і монета – золото моїх предків-скотарів. Це було їх послання до мене – тої, в жилах котрої тече така ж кров скіфки – волелюбної дитини степу…

…Я бачу дзеркало, в якому мерехтять ліниві промені втомленого вечірнього сонця. Я хочу випробувати його на міцність – ступаю, але воно поглинає мої пальці. Навколо розходяться кола – беззвучне серцебиття потурбованої гладіні. Рожеве ніжне сяйво розлилося по небу, нависаючи над озерною тишею, яка заколисує мене. Я повертаюся до хлопця – його очі задумливо вдивляються в далечінь. Він нагадує мені князя Святослава – дивиться владно і задоволено, оглядаючи свої володіння і насолоджуючись красою рідної землі після довгої розлуки з нею, яку провів у країні Сходу. Загадково посміхається, наче усі тайни острова – минулі і майбутні – належать  тільки йому.

Мене підхоплює легкий свіжий бриз і несе до своїх витоків. Ми вийшли до останнього порталу. Переді мною розкрився безмежний простір моря – безкінечність для маленької дитини. Шум прибою приніс із собою відголоски давнини – по безсмертному берегу ступають сандалі, що насолоджуються твердою землею перед тим, як знов пуститися у дальню подорож у країну імператорів. Величні суди, сповнені добром і дарами, з нетерпінням очікують, коли зможуть знов поринути у танець з нестримними хвилями…

Раптом марево розчиняється, наче фантом – реальний світ схопив мене за руку вчасно, перед тим, як я встигла розчинитися у мрії. Злякані очі з висоти дивляться на мене. Він забирає мене назад, але я хочу попрощатися з хлопцем. Озираюся, але його нема…
… Мотор катера починає ревіти. Біла земля віддаляється від нас. Я дивлюся їй у слід, тримаючи в руках скарб, який вона мені подарувала. Я махаю рукою, прощаючись із островом і бачу, що на березі у відповідь мені махає той самий хлопець. І хоча він був німий, та він сказав мені більше, ніж могли передати слова. Я не знала, як його звуть. Але я хлопчику тому дала ім’я. І ім’я його було – Кінбурн*.
*Кінбурн – скорочено від назви Кінбурнська коса


                                             3 МІСЦЕ

                                          НАТАЛІЯ БУГАЄНКО

                                      ТВІЙ МОНОЛОГ


 Занадто багато слів. Звідки в тебе стільки? Лайливі, злі, нестерпні, вони калічать мою бридку душу, чи те , що від неї лишилось. Ти кидаєшся тими словами, наче ножами, і завжди потрапляєш у ціль .
   Ти говориш – мені болить.
   Занадто гучний крик. Ти пронизуєш  мої криваві вуха стрілою шуму. Цей крик лунає всюди, він роз’їдає мою плоть і калічить все навколо. Голосніший за тисячі сирен.
   Ти кричиш – мені болить.
   Занадто протяжний стогін. Такий тяжкий, мерзенний,твій. А ти стомилась, ти близько до порожнечі, дуже. Та не припиняєш. Цей стогін рве мене на шматки, як жорстокий звір .
   Ти стогнеш – мені болить.
   Занадто розмиті фрази. Промочені сіллю, розбавлені болем, налиті стражданням, вони висихають. Слів більше нема, крику нема, стогнати вже немає сил. Лишилась тільки порожнеча. Така очевидна, байдужа , знайома.
Твій німий монолог припинився, знову. Тобі бракує слів, бракує сили. Ти мене любиш і мене ненавидиш. Хочеш піти, та не йдеш. Бо я єдиний, хто розуміє твої очі, завжди розумів.
   Ти дивишся – я люблю.

    
     ЗАОХОЧУВАЛЬНІ МІСЦЯ



ВІКТОРІЯ ШВАЧКО 

ТРОХИ АДРІАТИКИ У КИЄВІ

Біжучи по вулиці у звичному швидкісному ритмі мегаполісу, раптом побачила бігборд, на якому зображений надзвичайно знайомий пейзаж. З плаката світило сонце і це, мабуть, найяскравіше, що було у цьому похмурому вітряному дні.
Погляд заглиблюється всередину шматочка літа на папері, місто потроху зникає з поля зору, лише гуркотить десь на фоні голосами людей і машин.
                У променях надрукованого світла гріється узбережжя моря, майже дике, ще не приручене людьми. Під камінням, що підпирає бетонні укріплення набережної, ховаються колючі морські їжаки і мілка риба, поміж них погойдуються водорості.
Спогади про це місце настільки яскраві, що в певний момент здається, ніби стою не у залізобетонному мегаполісі з гострими кутами, а на березі сонячної і привітної Адріатики. По тілу проносяться мурашки чи то від того, що на вулиці осінь і прохолодний вітер задуває за комір пальто, чи то від митей минулого, що з кожною хвилиною все сильніше розчиняють межу між реальністю та вигадкою.
Ось вже більш чітко видніє силует старого міста, кольори стають насиченими.

У той день сонце сліпило очі, наповнювало усе навкруги неймовірно яскравим світлом. Теплий південний вітер гойдав у своїх руках дерева та кораблі на морі, на його подиху розвивались занавіски із вікон будинків, ледь помітно тремтіли тендітні квіти. Сонячні зайчики бігали у затінку наввипередки, солона вода Адріатики м'яко огортала берег, над морською гладдю літали чайки, радісно перемовляючись про своє. На набережній було малолюдно. Всі, хто прогулювався чи стояв, розмовляли різними мовами,  в очах сяяла радість і віддзеркалювались сонячні відблиски. Дихати було легко і приємно, ніщо не обтяжувало душу, життя ставало не таким вже й тьмяним.
Усе навколо здавалось сновидінням, а зігріте південним теплом місто — лише фантазією. Блакитні очі поруч і посмішка були персональним сонцем. А чи були взагалі?
Це відбувалось так давно, що вже й не згадати, де у реальність просочилась вигадка.
Це відбувалось так давно, що я вже забула запах солоної Адріатики, спів хорватський чайок і відчуття теплого ласкавого вітру, у чиїх обіймах почуваєш себе наче у кашеміровому светрі.
На місто насувались чорні дощові хмари, сонячні зайчики вже тікали, рятуючись від негоди, а люди ховались у стінах кав'ярень. Від гуркоту грому тремтіло усе навколо, блискавка пронизувала гострими стрілами водну гладь. Важкі і холодні краплі сипались з неба, неприємно прокочувались по спині, змушуючи здригатися від холоду.

У цей момент реальність нагадала про себе черговим ревом грому. Навколо — знову невгамовний мегаполіс, що рухався у режимі нон-стоп.
Мені теж час бігти, запізнююсь.


АНГЕЛІНА ПІДВІРНА


РЕМБО ЗВЕРТАЄТЬСЯ ДО НАЩАДКІВ І СУЧАСНИКІВ

Тепер існує лише темрява. Я був тим, хто заперечував загально внормовані правила поезії так само ж люто, як пересічна людина заперечує своє життя і роботу в жорстоких суперечностях.
Я не був звичайним. Такими ж були мої «прізвиська»: «проклятий поет», «enfant terrible», або «нестерпна дитина», «подорожній в черевиках, що підбиті вітром». Мабуть, зараз подумаєте: «Позер, звичайнісінький кривляка», так ні. Я не ставлю собі задачу бути зрозумілим: захочу – розмалюю голосні в кольори і дам задихнутись від вражень, захочу – зійду з розуму, забравши вас в ілюзії, що здадуться настільки удавано близькими і зрозумілими, що вислизнуть з ваших рук, перетворюючись на щось гротескне і незбагненне, захочу – переплутаю вас у реальності та фантазії. Чому? Коли ви не хочете заходити за межу млявої бляклості і нестерпного гніву самі, тож дозвольте хоч мені.
Коли світ заповнений лютістю плоті, нерозгаданими загадками й місцинами в космічному шляху, дайте зрозуміти, що ви це не просто інформація, ви ще й запитання тут, зараз, у цей момент.
Я – точка перетину протиріч різних епох.
Я – культивоване почуття зневаги.
Я – це біль у зап’ясті та шум у вухах від гулу пістолета.
Безпощадний метод пошуку джерела творчості в собі через страждання і девіації таки спрацював. У моїх рядках – уся  біль і вся рішучість людини, котра знає, що краще в його житті уже позаду. Людини, якій страшно, і яка готова на багато що, аби повернути все.
Нехай це значить навіть маленьку смерть – відмову від самого себе.
Мені страшно, що я хочу це.
Мені страшно, що я боюсь самоти.
Мені страшно, що буде вночі.
Мені страшно, що я сумуватиму.

«Повернись, будь ласка, повернися, мій милий друг, мій єдиний друг, повернися. Я буду вести себе добре».
А поки – лише темрява.


ТЕТЯНА КУПЧИК


ПОТЯГ

Метушня. Людський галас. Усі кудись поспішають, наче мурахи. Потяг прибуває на станцію. “Мурахи” збігаються на платформу. Потяг рушає далі. І ось я вже стою тут сама.
Знаєш, цю картину я бачила досить часто. Я спостерігала за всіма цими людьми, аж доки не побачила тебе.
Ти інший. Не такий, як усі. Принаймні, мені так здається. Ти живеш сьогодні, наче і не намагаючись влізти у майбутню мить, у майбутній день. Наче зовсім не поспішаючи. І коли ти посміхаєшся, твоя посмішка – щира. Я впевнено можу сказати, що люблю її, цю посмішку.
Я часто бачила тебе, але впродовж всього кількох секунд – ну мені так здавалось.
Ось ти поруч, а вже за мить – заходиш у вагон, залишаючи мене на платформі одну.
Ми ніколи з тобою не розмовляли, та в мене таке відчуття, що ми знайомі вже багато років.
Я любила спостерігати за тобою: яка в тебе зачіска; у що ти вдягнений; як ти ходиш; який в тебе голос; як ти розмовляєш по телефону; який в тебе сьогодні настрій і всяке таке інше.
Мені хочеться бути поруч із тобою якомога довше, але ти заходиш у вагон, а я залишаюсь наодинці з собою. Потяг рушає і зникає в тунелі. Світло від фар згасає. Мені чомусь стає так самотньо, нібито на світі більше нікого немає, нібито зникли всі люди, хоча зник один ти – і то, тільки з поля зору.
Кожен такий раз мені здається, що ти більше не повернешся, що я ніколи тебе не зустріну.
Я щодня приходжу чекати на цю станцію без надії побачити тебе знову.
Коли це все ж відбувається, я відчуваю, як в мене тремтять ноги, руки, серце. І не знаю чому, але мені це подобається. Інколи мені здається, що я закохана в тебе, а інколи – що я все це собі придумала сама, а часом – що тебе я теж вигадала.
Тоді мені стає боязко, адже я постійно про тебе думаю і не хочу, щоб ти виявився лише моєю ілюзією.
А знаєш, сьогодні зовсім інший день. Для всіх людей він не змінився. А для мене? Так.
Сьогодні ти звично зайшов у вагон. І раптом ти подивився мені прямо у вічі. Я не знала, що серце може так калатати, тіло так тремтіли, а щоки так горіти.
Двері вже почали зачинятись, але щось таке всередині мене сталося, і це саме щось штовхнуло мене.
І я побігла, зайшла у вагон в останню мить, уявляєш?
Ти посміхнувся. Для тебе я незнайомка, але я справді хочу бути поруч. Я хочу знати все про тебе: про що ти думаєш, чого ти хочеш, як живеш – усе. Я хочу, щоб ти по справжньому був у моєму житті, бо я так вирішила. Тому, завчасно вибач, що буду тобі надокучати.
І я обернулась – так, двері дійсно зачинені. Потяг летить на станцію «Життя».

ТЕКСТИ ПЕРЕМОЖЦІВ КОНКУРСУ

ДО ВСЕСВІТНЬОГО ДНЯ ПОЕЗІЇ – 2017



НОМІНАЦІЯ «НА КРАЩУ ПОЕЗІЮ»



ПРЕМ’ЄР-ЛІГА

1 МІСЦЕ

ЛІЗА ВОДКІНА
ІСА (Лід)
крига здається
крихкою
блискітки сонця
роблять із неї
кришталь
на ринвах висять
безкоштовні льодяники
люди поділяються
на дітей
та ідіотів
коли беруть їх
до рота

нечисту землю
у савані весільної сукні
у мереживах візерунків
на обмороженій синій шкірі
ти роз’ятрюєш  сіллю
длубаєш києм
вгамовуєш піском
повертаєш
на залізний хрест
гравітації

твої мамонти
вмерзли у її вічність
але не встигли на автобус
у час-пік
заслизько
для спасіння

2 МІСЦЕ

КАТЕРИНА СУХОЛІТКО
***
спустошена земля
осіннього едему
дає свій архаїчний плід.
плід перший
                                        і останній.
плід спокуси.
          той,
                                                          що проріс серед руїн.
поблизу лабіринту порожньої новобудівлі.
де мешкає
                              ніхто.
де мешкає
                                   лиш тінь.
хто вийде з тіні, щоб зірвати плід?
чи, може, зостанеться він їй на поталу?
                                      спочатку блякнучи,
                                                         а потім гниючи.
                                                                          чекаючи весни.
                                                                                                    до неї ж-бо далеко.



Загальний конкурс

1 МІСЦЕ

ТЕТЯНА ТРЕТЬЯКОВА

ДЖАЗ

До місця, котре не спить ніколи-ніколи
Люди сходились різні, переважно напівп’яні й напівголі.
Всі сідали мовчки, запалюючи цигарки,
І десь під стелею, угорі,
Там, де дим цигарковий ставав майже відчутним на дотик,
Там народжувався джаз і не спускався доти,
Поки всі не накуряться вкрай.

Я сідала сама, переважно до другого столика зліва
Абсолютно холодна і твереза, тільки одного хотіла:
Щоби джаз хоч сьогодні провів усю ніч зі мною
І не зник під ранок, забравши мої найогидніші сни із собою.

…Вечір тягнеться димом
 і льодом у склянках…

Зала повна людей, я їх всіх поіменно знаю,
Запитання: «Чи можна взяти стілець?» -
Я киваю,
Нахиляюсь, щоб зняти огидні підбори
І завмираю,
Бо розумію – ні, відчуваю! – ні,
Не важливо:
 Я його помічаю.

Джаз сидить за три столики далі, похитує головою.
І разом із його головою хитається зала, разом і зі мною,
Терпнуть руки в жінок,
Завмирають краплинки в повітрі
І губляться за кордонами ночі.

Джаз підводиться.
Зустрічаються очі.

Вже при світлі в моїй кімнаті я розумію, що шкіра у джазу не чорна,
А така, як у мене була ще до всіх цих хвороб і морозів.
Така шкіра одразу наводить на думку про сонце,
Але сонце побачити цього року ні мені,
Ні джазові
Не вдалося.

Я торкаюсь до шкіри –
Вона надзвичайно тепла.
Я ловлю його ритм,
Хоча ритму у джазу немає,
Це скоріше як хвиля, як танець –
Він не завмирає.

Я гублю кордон між тілами, хапаю ротом повітря,
Все на світі тепер підпорядковане його ритмам.
Я хапаюсь рукою за плечі,
Торкаюся губ навмання,
Я востаннє вдихаю повітря
І видихаю його ім’я.

… Вже під ранок, отямившись від огидного сну,
Я розумію,
Що джазу поруч немає.
Я розплющую очі: красива дівчина на моєму балконі
Курить
І називає мене
На ім’я…

2 МІСЦЕ

ВЛАДИСЛАВ ГЕРАСИМЕНКО
***
Якщо прощатися - то тільки мовчки.
Блідий ранок - викидень ночі.

Гіркі фрази на зім'ятому листочку.

Зате о шостій ранку в метро немає черги.

І ні ти, ні я тут не винні.
Ти настільки слабка, що не в силах плакати,
Коли плакати і вити від відчаю – треба.

Твоя віра – з тліну,
Твоє серце – з вати.

Якщо миритися, то тільки – мовчки.
Бракує на пальцях витків-крапок.
Я намотую на них телефонний дріт.

Неприємно саднить
Всередині
Холод.

І хоче вирости ще, щоб сказати:

забудь,

Ти тепер просто одна з тих,
Хто знає,
Як виглядає моя грудь.
Так що не поспішай розвішувати вуха,
Ніби бачила мою оголену душу.

Але,
Слухай ...

Адже тут вже нічого не поробиш,
Пам'ять не вирізати із себе,
Як шматки з тіла!

Я намагався стерти ці непевні тіні –
Відбитки твоїх
Дотиків.

Але всюди вони з'являються знову,
Малюючи шлях твоїх дивних соло.

На кінчиках пальців народжувалися звуки.

І кожна нота
Мого тіла
Нескінченно віддано
Тобі співала.
Всі октави мої вивчали сміливо
Твої нещадні чуйні пальці ...

І знову, давлячись своєю гордістю, в душі
Відтирав мочалкою втомлену душу,
Віддираю від серця згустки образи,
Але не отримаю колишнього вигляду.

Мій голос – зі сталі.
Твоє серце – з вати.
Я намотую на зап'ястя собі
Сталеві канати,
Щоб не посміли
Раптово зірватися,
Як крила, розкритися
У шаленому танці,
Повернутися, забутися і загубитися,

Щоб не довелося мені знов
Захлинутися,
Знов безглуздою втечею рятуватися ...

Ні ти, ні я тут не винні:
Моя віра – з тліну,
Моє серце – з вати.

3 МІСЦЕ

КАТЕРИНА ГРИНЬКО
***
відкривати потерті двері минулого,
бачити у снах тебе, воду й вино,
програвати тобі, немов в казино,
накладати чари на майбутнє,
спати віками: йдучи на роботу,
попиваючи кляту каву без віскаря,
пропускаючи всі втіхи життя,
а я не хочу ґвалтувати власний організм,
читати про сьогоднішній гуманізм,
просити прощення за дивацтва,
вдавати, що завелика для юнацтва,
аби задовольнити твою пихату рожу,
я ж здається – пані  мені не гоже.
і я ненавиджу рано вставати кожного ранку,
накладати подорожник на душевні ранки,
стабільні, як у балерин осанки,
бо моя душа після кожної експресії,
повільно впадає в довготривалі депресії.
так склалося, так придумали примати:
кохати, не значить бути коханою,
бути коханою, не значить кохати.
остаточно заплутавшись в часі,
купити білет, заблукати в Гондурасі,
там точно не запахне тобою,
там точно не затихне цією зимою,
головне вільний простір, аби
не поринати головою,
не треба тільки вдавати, бо
подорожувати – це завжди втікати.

3 МІСЦЕ

СВЄТОСЛАВА МИЛОРАДОВИЧ


                  СОСНИ
Вистигла злита криця
Присипана чорним вугіллям
Блиска до снігу столиці
Сукні чужого весілля
Мережана плетивом кроків
Луною їх бавиться тиша
Ховає лісами на роки
У гіллі на спомин сколише
На білій схололій тканині
Голка соснової глиці
Одна як свобода в синиці
Гостра як цвях в домовині
Одна на холодному ліжку
Одна на тій вражій тканині
Як зарубка зроблена нишком
На світлій м'якій деревині.
ЗАОХОЧУВАЛЬНІ МІСЦЯ



                      АНАСТАСІЯ ГРИЦУН, АНАСТАСІЯ УДАЧІНА

***

Ми зустрічаємося раз на рік
Коли у душі заквітають вишні
Ти – безкінечний  пОтік мрій
Які над нами зависли

Чаруючий запах квітів
Збирає нас на світанку
Мені забракло банальних слів
А ти знов про чергову коханку

Здається нам разом не судилося
Пити ранкову каву слухаючи птахів
Але так багато снилося
Що вибираємо один із багатьох шляхів

Суворо заламуючи руки
Ми говоримо про нашу спорідненість
Та міста великого звуки
Нагадують нам про відчуженість

Ми єдині квітки на небосхилі
Котрі звуться лише друзями
Ми найвищі на морі хвилі
Захоплені своїми ілюзіями

Ми зустрічаємося раз на рік
Наша фантазія малює вишні
Здається попереду цілий вік
Але ми всього лиш колишні


ОЛЕНА ШМИГЛИК

Дві карі вишні дивляться на мене
Й розпалюють вогонь в моєму серці
Коли сильніше він горить
Стає все важче погляд відвести

Води не треба
Не гасіть
Нехай завжди в мені горить
Його очей палючих слід

А найсолодший поцілунок
В вуста, в чоло, чи у щоку
Навік у собі закарбую
Як найпрекраснішу красу

Коли ж трималися за руки
Була мовби на небесах
А потім поглядом пекучим,
Ти знову серце обпікав

              АННА СІМОНОВА
       ПЕРЕСПІВ АРТЮРА РЕМБО

Рожеве И, червоне І, блідо-яскраве Я.
Я – егоїзм, несприйняття і лиш чиєсь буття,
Я – жадібність, Я – також  злість, Я – бруд  твого життя,
Я – злидні, втома, Я – сміття, Я – те  "пробач" без каяття.

И – диво принесли, коли ви вдвох були,
Та щось не те, бо ваші И назавжди десь згнили,
Знесли надію, вбили щастя і всю любов змели
Тим віником, що був, як трясця, коли душа болить.

І – братовбивство  та нещастя,
І – зрублені  ліси,
І – лиш згубило наше щастя
І – понадкушували пси.

ТЕТЯНА МУЗИКА

МІЙ КИЇВ

О краю мій, колиско солов’їна,
Мій Києве, що звівся над Дніпром.
Столиця ти моєї України,
Моє ти серце, сповнене теплом.

Твоя душа – бульвари-килими барвисті,
Софія Київська і Лавра над Дніпром,
Церковних дзвонів відблиски іскристі
Й славетний Володимир із хрестом.

Як дівчина, красивий, суворий, як солдат
І наче батько сивий, всім гостям щиро рад.

Ти будеш завше жить, пишаюся тобою,
Людьми своїми,  схилами, Дніпром,
Я міста іншого не хочу, не бажаю,
Тобі доземно кланяюсь чолом.

Закохана я в тебе до безтями,
В Хрещатик і каштани запашні,
Спішу до тебе, начебто до мами,
Й тобі, мій  Києве, завдячую усім!